Прийшла до мене на прийом, молода жінка злегка за сорок, з великим вантажем втоми. Була проведена одна консультація, на якій було дано домашнє завдання ,щовечора ходити до моря. Вже в той же день вона вирушила до нього.

Треба сказати,що погода нас не радувала в той день. І якщо чесно,то я сама б не пішла. Але цей герой, вирушила туди! І вже сталися ось такі переремены...( з дозволу клієнтки викладаю її лист - нарис, яку вона прислала мені)24 жовтня 2016 22.22 місто НоворосійськЯ знову вчуся... ходити...Рух життя? Позитивно налаштована людина просто погодиться: хто ж про це не знає.

Скептик подумає: скільки вже можна про одне й те ж. Адже це банальна сентенція. Але, смію зауважити, ніж банальніше банальщина, тим вона правдивіша. Адже все це мудрість, накопичена життєвим досвідом. Але не варто розуміти цю фразу так вже буквально. А ми звикли мислити прямолінійно. По-моєму ж, все набагато глибше, ніж здається на перший погляд...

І, як мені здається, судити про це передусім можуть ті, хто коли-небудь позбавлявся можливості рухатися, а значить жити... Вперше я навчилася ходити (це якщо говорити про самому прямому значенні слова «рух») не пізно і не рано, в самий раз у рік. Нові враження, нові емоції, нові можливості. Але через два місяці дуже сильно захворіла. Після перенесеної операції восьмимесячное відновлення. Як же мені, нетями, дуже енергійному, рухомого дитині було складно зрозуміти, що рухатися не можна. Словом, коли виписалася з лікарні, стала заново набувати навички ходьби, другий раз в житті. Коли стало можна ходити, треба було навчитися ходити акуратно, інакше біда. Обережним не виходило, тому на довгі пять років палата міської лікарні №3 міста Дніпропетровська стала моїм рідним домом. Слава Богу, разом: лікарі і весь медперсонал, батьки, я і бабуся-знахарка змогли подолати цю біду..

.і стали рухатися далі... Через чотири роки рецидив. Знову лікарня, гіпс, лікування та знерухомлення. Добре, що не таке тривале. Спасибі мамі, яка вчасно помітила, що хвороба стала прогресувати, та забила тривогу. Це дозволило в цей раз вкластися в місяць. Щоправда, курс реабілітації знову розтягнувся на півроку. І знову, утретє, я вчуся ходити, долаючи нестерпний біль у колінному суглобі, ковтаючи сльози. А як хочеться бігати. Стрибати. Пустувати. Адже мені всього 10 років. Але, кажуть, не можна, табу. Напевно, тому досі моїм улюбленим монологом залишається монолог Катерини з драми А. Н.Островського «Гроза»: «Отчого люди не літають так, як птахи?» Ось де рух, чи не правда? Це мрія, злетіти, як Ікар. Пять років тому мені «пощастило» упустити стільчик на ногу (звичайно ж, це була все та ж, права, яка вже не раз страждала

Свежие записи: